За Україну воюють у складі 80-ї аеромобільної бригади зі Львова цілими родинами (відео)

У сім’ї Руденків, які проживають у невеликому селі Боровиця, на Черкащині, двоє синів воюють на Донбасі. Старший Юрій служить командиром роти 80-ї окремої аеромобільної бригади.

У її складі він звільняв Слов’янськ та захищав Луганський аеропорт. А середній син Ігор в армію контрактником пішов пізніше. Тепер служить механіком-водієм БТРу в одній із братом бригаді.

«Із Днем армії, Збройних Сил України. Щоб ви там трималися, щоб було у вас все добре. І хай Вас Бог береже», – так бабуся Катерина Руденко вже опісля самого свята по телефону вітає своїх онуків Юрія та Ігоря.

Із трьох синів родини Руденків, двоє нині воюють на Донбасі. Старший, 23-річний Юрій ще до військового конфлікту закінчив Львівську академію сухопутних військ. У складі 80-ї аеромобільної бригади вже вісім місяців він перебуває у зоні АТО.

«Багато чого він розказував. Багато розказував, як перестрічали й бабусі, й діти, їхні БТР, їхні колони. Як їх кляли, як з іконами виходили. У них не завжди був зв’язок, не завжди інтернет, телевізора не було. Вони знали про всі новини тільки від нас. Ми по всіх каналах дивилися, співставляли, і тоді їм розповідали. А так вони не знали нічого», – згадує перші тижні сина на Донбасі Любов Руденко.

Однак щодалі, каже жінка, то ставало все страшніше. У родині заборонили один одному падати духом, тож під час телефонних розмов підтримували сина жартами. І лише опісля мама іноді давала волю сльозам. 

«Мені ж треба поплакати, а я боюся при чоловікові, боюся при мамі, при дитині. Не знаю, куди ж мені треба йти, щоб виплакатися. А сама ж думаю, що не треба їх приплакувати. Хай вони тримаються. Було всього. Зразу думала, десь у травні: захворів. Аби напав на нього гайморит та щоб його забрали до шпиталю. Що хочеш думала: аби десь пальчика поранив. А потім думаю, уже десь в червні: ні, в жодному разі. Треба тільки триматися. Хай їх усіх Бог береже», – продовжує Любов.

На мамині слова «хай вас Бог береже», сини відповідають: «Прийняв»

Середній син, 20-річний Ігор про службу в армії ніколи не мріяв. Однак підписав контракт і пішов також у 80-у окрему аеромобільну бригаду. Для батьків це був грім серед ясного неба.

«Він до сьогодні не може пояснити, що це він зробив. І знайшов він роботу непогану, і все. Просто йому все одно треба було йти на строкову службу в армію. Він сказав, що краще три роки пропрацювати, ніж рік траву косити», – пояснює мама хлопця.

Нині брати служать разом. Юрій – командиром роти, а Ігор – механіком-водієм БТРу. У селі Боровиця, на Черкащині, рідні хлопців живуть від дзвінка до дзвінка та із картою під руками.

«Як холодно було, мама приходить до мене і питає: «Кого будемо гріти сьогодні – Юру чи Ігоря?» Я кажу: «Давай обох». Ну і починаємо гріти їх. Мама мене обнімає і типу гріє їх», – каже молодший брат хлопців, семикласник Олег Руденко.

Від’їзд синів на буремний Донбас навернув маму до віри. Любов Руденко згадує, що донедавна ні в церкву не ходила, ні молитов не знала. Тепер кожну розмову із синами вона завершує сакральними словами «Хай вас Бог береже». Хлопці ж відповідають: «Прийняв».

Про це повідомляється в сьогоднішній публікації Дарини Бунякіної «Захищати Україну йдуть цілими родинами» на «Радіо Свобода».