22:29 26 липня 2014 р.
«І коли повернемося – не будемо дивитися, чи носите ви вишиванки, чи не носите, чи ходите ви до церкви, чи не ходите – ви відповісте за всі гріхи, за всі».
Володимир Парасюк з сумними очима, котрі не дивляться в камеру. Це не відчай – це безмірний сум і розуміння страшних реалій. Тих реалій, які ще не дійшли до мозку людей у мирних містах. Ці люди ще можуть спокійно відпочивати, влаштовувати свята і розважатися, коли молоді невинні хлопці вмирають і калічаться на передовій через покинутість владою, військовим командуванням, іноді навіть власними товаришами.
«Я хоті в би, що пан Порошенко приїхав і подивився на хлопців у яких лише білі зуби. Чорні, вимучені. Вони на війні по чотири місяці… Гроші: строковикам – 154 гривні, професійним воякам до трьох тисяч гривень. Техніка ламається. Медикаментів не вистачає. Гелікоптери, що транспортували поранених вже не літають – немає пального.
Бачили нашу розбиту техніку…це просто жах. Стояли на кордоні, на переїзді сто метрів від нас була велика імперія Путіна. З її території з двох сторін обстрілювали квадрат, де знаходилася 72 бригада. Ми реально побачили, що після того лишається – лишається просто пустка. Все горить, метал плавиться. Величезна кількість поранених, п’ять загиблих.
Те, що говорять у Києві – все брехня і неправда. Ніхто не дає ніякої команди, ми не просуваємося вперед. Ми виходимо на позиції – нас обстрілюють, ми далі стоїмо на цих позиціях… Ніхто не командує військом. Військо взяло ініціативу у свої руки і виживає. Я не знаю, який генерал в Україні може взяти на себе відповідальність. Таких немає.
Всі хлопці сказали, що якщо не буде змінюватися ситуація – вони всі підуть на Київ. Їм просто все це надоїсть…коли грузять поранених – без рук, без ніг, вони ще дихають, але їх не довозять до лікарень. Лікарень близько немає, навіть пунктів медичних…
Наші політики забули, що вони люди. Вони перетворюються на нелюдів…
Хочу звернутися до всіх волонтерів, які допомагають українській армії: робіть це, робіть це часто. Важко туди добратися, але звертайтеся, будемо допомагати.
Прошу, щоб вся Україна думала тільки про те, що у нас сьогодні є ворог і його треба побороти. Хто може – моліться, хто може – допомагайте, хто може – давайте гроші, хто може – возіть. Бо дуже серце розривається, коли ти знаєш, що там вони в окопах нічого не мають. А десь в центрі дискотеки, концерти, люди забавляються. Так не можна! Це не по-християнськи. Якщо вони звідти підуть, а ми звідси підемо, то ця наволоч путінська зі своїми бандитами пролізе через всю Україну і дійде аж до польського кордону і буде змітати все добро, що ми нажили за лічені секунди. Буде розсіювати свою ненависть і зло…
Всіх дуже прошу, поки ми не переможемо ворога – одні мають серйозно тиснути на владу, йти вперед, збирати мітинги, тиснути генеральні штаби, Адміністрацію Президента, виступати, говорити про це все. Інші мають допомагати максимально чим можуть: бронежилетами, касками, берцями, формою – всім. Тільки не зупинятися. Буде зупинка – буде страшне.
А всіх корупціонерів і хитрих чиновників, які думають, що в Україні війна і до них не дійде – попереджаю, що ми переможемо. І коли повернемося – не будемо дивитися чи носите ви вишиванки, чи не носите, чи ходите ви до церкви, чи не ходите – ви відповісте за всі гріхи, за всі. Хочу нагадати, що у нас лісу в Україні дуже багато, і дерев також… А всім генералам за те, що вони вже натворили, в мене одна порада – просто застрілитися».
Юрій Їжакевич