11:35 17 січня 2015 р.
Фото: Sergei Loikofacebook.com
Відео: Військове телебачення України
У прес-центрі АТО й волонтери Тетяна Ричкова та Олексій Мочанов стверджують, що головне летовище Донеччини контролюють українські військові.
У прес-центрі АТО зокрема повідомили сьогодні, 17 січня: «Епіцентром напруженості залишається Донецький аеропорт, який утримують українські військові. Протягом ночі терористи обстрілювали його з стрілецької зброї, мінометів та артилерії».
Про це повідомляється в суботу на сторінці прес-центру АТО в інтернет-мережі «Facebook». Натомість волонтер Тетяна Ричкова розповіла вночі про ситуація в донецькому аеропорту таке:
«Ситуація стабільна. Наші сили контролюють АП (аеропорт Донецька. – «ЩЛ»). Вище командування – на місці, позиції «зливати» не буду, але прямо в гарячій точці.
Ми з Дмитром Марченком влетіли зі шаленою швидкістю в момент масованого артобстрілу. Підтримка артилерії з нашого боку потужна.
Боєприпаси в АП доставляються, бронетехніку особисто вів комбриг. Сміття в терміналі продовжує горіти, привезла вогнегасники, згасимо. АП підконтрольний ВСУ».
Тетяна Ричкова написала це на своїй сторінці в інтернет-мережі «Facebook». Своєю чергою, волонтер Олексій Мочанов написав уночі:
«Всё очень непросто и нелегко. Сейчас. На эти минуты. Для ребят. И для тех, кто следит за событиями и ситуацией вокруг донецкого аэропорта.
Связи с парнями в терминале на данный момент – нет, Рахман отключен, но я знаю, что Андрюха жив. Не чувствую, и даже не Верю, а – знаю. Радиосвязь на хвосте радиоволны принесла.
Потери и подранки в порту – есть. Боекомплект и бойцы – тоже. И у нас, и у тёмной стороны, за терминалом и терминатором.
Шёл плотный стрелковый бой до последнего времени, сейчас похоже наступила тишина. По крайней мере в радиопереговорах стрелкотни не слышно. Устали и те, и другие.
Мне говорят, что сейчас продолжается «военный совет» по дальнейшим действиям и планам. Долго...
Как не на войне, а Вольфе на 3860м компе. Все зависли, всё зависло. Успокаивает немного, что с обеих сторон. До утра?
Есть информация, которой поделиться не могу – сепары и читают, и слушают, и делают выводы. Мгновенно. Поэтому информировать их я – не буду. А дезинформировать – к сожалению не учился и не буду.
Представляю сейчас нечеловеческую физическую усталость и моральный перегруз пацанов в порту. И вокруг аэропорта, у тех, кто точно так же на передовой,на стрёме и в непрерывно боевой работе по выполнению боевой задачи.
Кому-то они все киборги, мне – мальчишки, Пацаны, Ребята, Мужики. Настоящие.
Мир и жизнь поделились на чёрное и белое, на день и ночь, на стрелкотню и тишину, на Там и Здесь, на Мы и Они, на Свои и Чужие, на Наши и Пришельцы.
Наши. Свои – Там, в бою либо в ожидании боя. В непрерывном круглосуточном режиме.
Хреново, что Здесь серьёзные персонажи едут на ночь домой, поспать. Сейчас Здесь всё и все должны быть – как Там. Ежесекундно. Уполномоченные – перебраться Туда и на месте определяться, что делать, что предпринимать и как действовать дальше.А не без-действовать.
В терминале и порту пацаны держатся. Справляются. На пределе, из последних сил, но – справляются. А сил у них немерянно. Особенно – Силы Духа и Силы Воли.
Просто сейчас Здесь должны определить генеральную линию и решить, что делать всем нам. Кроме мобилизации. Потому что при таких раскладах и таком выдающемся и запоминающемся руководстве мобилизовать будет некого. Люди ведь не слепые и не глухие. Видят и понимают, что происходит. И точно не планируют быть стадом баранов, ведомых на убой... Тоже не Львом... Явно.
Свяжемся в субботу. Быть добру! Верю – быть».
Волонтер написав це на своїй сторінці в інтернет-мережі «Facebook».
Як інформував «Щоденний Львів», журналіст Петро Шуклінов передав у п’ятницю: «Бійці пишуть з аеропорту, що терміново потрібна підтримка»; захисник аеропорту Василь повідомив учора: «У нас залишилися боєприпаси ще на один бій», згодом він додав: «Вже шквальний вогонь припинився, стало тихіше. Боїв немає. Чекали, що за пораненими приїде якась техніка, але сказали, що треба терпіти до ранку», за словами доньки бійця 80-ї аеромобільної бригади Марії Гриник, її батько та його однополчани «сидять на клаптику території п’ятдесят на п’ятдесят метрів», «затиснуті в кільці» – «під ними бойовики, над ними бойовики, їм ніхто нічого не обіцяє і що найстрашніше: ніхто не хоче допомагати і ніхто не звертає уваги».