У національному університеті «Львівська політехніка» навчаються 60 студентів зі зони АТО

Журналістка київської «Газети по-українськи» Юлія Ліпіч розповідає в сьогоднішній публікації «Центр міста обтягнули колючим дротом, поставили вішальницю для бандерівців»:

«Правильно говори «г», м'яко. Слухай: «гроші», «взагалі», – каже на вулиці 19-річна студентка університету «Львівська політехніка» Аліна однокурсниці Ірині. Та перевелася з Донецької національної академії будівництва та архітектури до Львова.

Дівчата о 16.00 повертаються з пар додому. Разом винаймають квартиру на вул. Сахарова недалеко від центру міста.

Показують дорогу до студентських гуртожитків на вул. Лукаша, що повертає за рогом і веде вгору. Тут в одному з корпусів оселилися студенти, які переїхали із зони АТО. Таких є 60.

Після лекцій 19-річна Анастасія Шпортаз Маріуполя на Донеч¬чині залишає в кімнаті рюкзак. Ліжка тут двоповерхові.

Дівчина відчиняє міні-холодильник. Іде на кухню з лотком яєць та каструлею.

«Сюди приїхали з мамою, вітчимом і молодшою сестрою, – розказує Анастасія. Вона навчається на другому курсі в Інституті архітектури «Львівської політехніки». – На державне відділення не пройшла по конкурсу. Було 130 місць на 230 людей. Заплатила більш як 4 тисячі гривень за півроку навчання. Маємо заощадження, але вони швидко розходяться».

Кидає яйця в киплячу воду й каже: «Вдома ми жили в трикімнатній квартирі. Тепер у Львові за неї й однокімнатки не купиш. Мама працювала бухгалтером у філіалі приватної фірми. Його закривають, працівників звільняють. Мама активно шукає роботу, але поки що результати не дуже. Треба ще й сестру підіймати. Їй наступного року вступати».

Анастасія вимикає газ: «Приїхала складати конт¬ракт. Неправильно зрозуміла в деканаті, припхалася на чотири дні раніше. Додому не хотіла повертатися. Комендант гуртожитку питає: що трапилося? Розповіла йому про свою проблему. Той тільки рукою махнув: залишайся. Цей час жила безкоштовно. Тепер за місяць плачу 180 гривень.

В Анастасії дзвонить мобільний. Витягає його з кишені джинсів.

«Так, мама, ввечері зайду, – вимикає. – Щодня ходжу до мами їсти. Вона поставить тарілку на стіл, і біжить у кімнату новини слухати. У Маріуполі бабуся з дідусем залишилися. З друзями важко стало спілкуватися, бо політика тепер – перша тема. Багато з них підтримують Росію. Родичі між собою пересварилися. Моя тітка їхала з Маріуполя, бо біля її будинку літали снаряди. Роботодавцю написала дві заяви – одну на відпустку за власний рахунок до 1 вересня. Друга – заява на звільнення, якби раптом не повернулася. Поїхала з чоловіком до Києва, там шукають роботу. Маріупольці знають, як виглядає Санкт-Петербург і Москва. Кажуть, що Маріуполь таким стане. Мама інколи приходила з роботи, її просто трусило. Дивувалася: як можна бути такими тупими. У нас більшість людей працюють на заводах. Молодь перші п'ять років ще щось хоче.  Після 10–15 років тяжкої праці перетворюються на сіру масу. Йде хтось вулицею, виплюнув жуйку й пішов далі. Ніколи не чула, щоб у магазині хтось сказав: «Дякую за покупку».

На кухню зі сковорідкою в руках зазирає другокурсник 20-річний Денис Остапенкоз Луганська. Анастасія знімає з плити ¬страву, іде в кімнату.

Запрошує приєднуватися до обіду. Залишаємося з Денисом на кухні.

«Коли я звідти їхав, по місту валялися трупи, – хлопець спирається на підвіконня. – Але там не можна було ідентифікувати, хто це – людський фарш. Був нестерпний сморід. Гроби з терористами й мирними жителями стояли на подвір'ї обласної лікарні – близько 80. Інколи їх ховали за будинком престарілих, але вже й там нема місця. Туди не повернуся. Центр Луганська обтягнули колючим дротом, поставили охорону на вході. Посеред міста зробили вішальницю для бандерівців – то було моторошно. Викрадали людей, викрадали автівки. Почали захоплювати банки, грабувати інкасаторів – так наповнювали бюджет «ЛНР». Луганськ – 40-й день без світла й води. Але люди якось виживають, в деяких магазинах є продукти. Ціни дуже завищені, на бензин – 60 гривень за літр. Луганськ або залишиться депресивним регіоном, як Придністров'я, або ж віді¬йде до Росії. Я навчаюся на держзамовленні, ще стипендії не отримував. Маю певні заощадження, але треба буде підзаробляти. Як перевестися до Львова, ще в лютому цікавився».

Коридором іде 22-річний Євген Сьомаш. Він перевівся на п'ятий курс із Таврійського національного університету в Сімферополі. Навчається в Інституті економіки та менеджменту «Львівської політехніки».

«Що там у тебе? – вітається з ним за руку Денис. – Поки відклав. Кажуть, що мене не можуть прийняти, і все. Чому мене в Криму взяли без проблем? Хоча я тут плачу вдвічі більше. Це я паралельно здобуваю другу освіту заочно, – пояснює Євген. – У Криму вчився стаціонарно на факультеті менеджменту й зовнішньоекономічної діяльності. Заочно – на факультеті державної служби. Заочне навчання хотів продовжити у Львівській національній міжрегіональній академії. Тут кажуть, що у Криму були порушені норми вступу. Наче мене не могли взяти на післядипломку без диплома про вищу освіту й річного стажу. У політех без проблем взяли на державну форму, бо в Криму я теж так навчався. При собі мав тільки залікову книжку. Стипендія залишилася.

Тут – наче риба у воді. Принципово говорю українською. У Криму 99,9 відсотка викладачів це сприймали адекватно. Два рази мені робили зауваження. Одній викладачці зацитував 10-ту статтю Конституції «Державною мовою в Україні є українська мова», і все змінювалося. Інша казала, що говорити українською – неетично».

У дверях з'являється комендант. Просить допомогти дівчатам на першому поверсі перенести меблі.

«Один із моїх товаришів, за національністю – росіянин, перевівся в Київський торговельно-економічний університет. Казав: «Я добре знаю Росію, тому більше туди не хочу», – спускається сходами Євген. – У місцевих кримчан дах поїхав по повній. Усе, що погане зроблено, – від України. Все хороше – від Росії. Труднощі пояснюють так: просто зараз перехідний період. Згодні жити гірше, аби був «русский мир».

15 та 16 вересня в Національний університет «Львівська політехніка» додатково прибули 15 студентів із Донбасу. Вони відвідують лекції як вільні слухачі.

«Їм позачергово надаємо місця в гуртожитку. Хоча зараз на одне місце припадає два студенти, – каже заступник директора студмістечка «Львівської політехніки» Ігор Якубовський, 45 років. – Деякі батьки студентів із Західної України обурюються, чому так. У нас вперше такий наплив студентів-східняків. І не лише з Донбасу. Також є з Дніпропетровська, Херсона, Миколаєва, Одеси. У попередні роки звідти приїжджали двоє-троє студентів. Одна мати зі Сходу довго дивувалася, чому в наших гуртожитках не стоять пластикові вікна. Я промовчав. А більшість кажуть: ми до вас їдемо, бо у вас – Європа. Думаю: як же тоді живете ви?».

Раніше студенти з Донбасу могли собі дозволити в гуртожитку пити, курити наркотики. Та цього року сюди приїхали лише свідомі хлопці й дівчата.

Юлія Ліпіч розповіла це в київській «Газеті по-українськи». Натомість учора, 18 вересня, вона повідомляла в публікації «Студентів із Донбасу та Криму поселяють у львівські гуртожитки позачергово»:

«Цього тижня не запрацювали вищі навчальні заклади у Донецькій та Луганській областях. Студенти їдуть у західні регіони, аби продовжити навчання. 15 та 16 вересня у Національний університет «Львівська Політехніка» таких прибуло 15. Відвідують лекції, як вільні слухачі. На постійне навчання перевелися 60.

«Їм позачергово надаємо місця у гуртожитку, – каже заступник директора студентського містечка Львівської Політехніки Ігор Якубовський. – У нас вперше такий наплив студентів зі Сходу та Півдня. Є з Дніпропетровська, Херсону, Миколаєва, Одеси. У попередні роки звідти приїжджало 2-3 студенти. У гуртожитку на одне місце припадає два студенти. Це пов'язано не лише з війною. Просто львів'яни все частіше вступають у закордонні навчальні заклади. Раніше 60 відсотків наших студентів були зі Львова. Тепер приблизно 25-30 відсотків».

Студентів зі зони АТО поселяють у корпусі № 8. У першокурсників пари почалися традиційно – 1 вересня. Студенти старших курсів до навчання приступили 15 вересня. 

Анастасія Шпорта до Львова переїхала із Маріуполя Донецької області. Прибула разом з мамою, вітчимом та молодшою сестрою. Навчається на другому курсі в інституті архітектури «Львівської політехніки».

«Рік навчалася у Харкові. Пішли чутки, що Харків буде наступним після Маріуполя – терористи й туди доберуться. Тому вирішили не зволікати з переводом. Уже заплатила трошки більше чотирьох тисяч за півроку навчання. Поки гроші є, бо маємо заощадження. Але вони швидко розходяться, – каже Шпорта. – Була велика проблема сюди приїхати. З Маріуполя треба добиратися через Донецьк. Я їхала через Запоріжжя. 10 годин – у поїзді. Півтора тижня складала іспити. Потім приїхала на складання контракту. За гуртожиток за місяць плачу 180 гривень. У Харкові умови були гірші, і платила аж 300. Була паніка зі сестрою. Їй у травні виповнилося 16, а з квітня не було бланків на паспорт. Як переїхати? Мама знала потрібних людей, з якими домовилася. У місті залишилося 10 вільних бланків. Мої батьки розлучені. Тато поїхав у Запоріжжя».

Другокурсник Денис Остапенко з Луганська каже, що більше ніколи не повернеться додому. Буде у Львові шукати роботу».

«Більшість моїх знайомих виїхали у Харків, дехто помер, частина воює на стороні ЛНР, – каже Остапенко. – У Луганську до війни було мало цікавого. Тепер місто на 70 відсотків зруйноване. Усюди снують терористи. Стріляють в тих, хто їм не подобається. Пояснення одне: ми захищаємо русских людей від бандерівців. Заблокували центральну частину міста біля СБУ. Якщо у когось була інша думка, приводили в це управління на п'ятий поверх, заводили у підвал. Їх там катували, вбивали і десь закопували. Було страшно, моторошно, неприємно. Зранку встаєш, а під вікном – свіжий труп».

Євгеній Сьомаш перевівся на п'ятий курс з Таврійського національного університету у Сімферополі. Навчається в інституті «економіки та менеджменту». 

«У Крим їздив у кінці липня. У мене з виплатами були труднощі, я часто заходив в бухгалтерію. Коли там чули, що говорю українською, одразу скаржилися, що їм не виплачують зарплати, – розповідає Сьомаш. – Нам інколи дорікають, що втікаємо на Західну Україну, а хлопців звідси відправляють на війну. У мене воює брат. Тата мобілізували. Коли довчуся, готовий взяти зброю до рук і йти на фронт».

Коли вищі навчальні заклади на Донбасі запрацюють, студенти – «вільні слухачі» повернуться туди».

Журналістка Юлія Ліпіч цитує ці розповіді в київській «Газеті по-українськи».