У Львові приходять здавати кров для бійців найдобріші і найжертовніші люди, – лікар

Ніби режисери та сценаристи, медпрацівники Львівського військового госпіталю на основі отриманих травм щоденно розробляють детальну концепцію для подальшого одужання пацієнтів. Себто концепцію, що складається з вісьмох груп, чотири з яких зі знаком плюс, чотири інші – мінус.

Вони не очікують ні нагород, ні оплесків, ба навіть звичайної подяки. Мовляв, немає за що дифірамби співати – усе тримається на простих цивільних людях, які вже цілий рік самовіддано та безоплатно стають донорами для поранених. Саме про таких осіб, які без найменшого жалю віддають частинку себе, воліючи не називати власних імен, напередодні погодилася розповісти завідувач відділенням заготівлі крові Львівського військового госпіталю Марія Мар'янівна Деревко.

«Сьогодні ж коридор відділення заповнений. Своєї черги стати донором, жваво розмовляючи та сміючись, очікують, щонайменше, 15 чоловіків та жінок різних вікових категорій. Про те, що людей буває й більше, дізнаюсь пізніше. 

Окрім гостинності, це – ще й обов'язкова умова перед тим, як стати донором. Пояснюють, що ті, хто приходять, часто плутають донорство зі звичайним аналізом крові, перед яким їсти нічого не треба, у цьому ж випадку необхідно зранку з'їсти солодкої каші, випити солодкого чаю вдома й тут, – усе це для підтримки рівня гемоглобіну.

Просять трохи зачекати, бо наразі тут година-пік – 9:30, о десятій уже потрібно зібрану кров передати на детальні аналізи. Доки очікую, до кабінету заходять різні люди: підприємець, працівниця рекламного агентства, банкір, троє співробітників-інженерів, сімейна пара. Але всі вони мають єдину ціль.

Дехто приходить уже вдруге, привівши із собою товариша, дехто – уперше, прочитавши оголошення в інтернеті. Жіночка, що оперативно робить усім чай та підкладає печиво на тарілку, пояснює, що вчора поширили інформацію в соцмережах – бо переймаються тим, щоб на вихідних вистачило крові.

Нарешті Марія Мар'янівна, передавши кров до наступних інстанцій, має трохи вільного часу, аби поділитись історіями про мужніх людей, з якими, за її словами, просто неможливо програти цю війну. Лікар розповідає:

«Я приємно здивована генетично вмонтованим патріотизмом наших людей. Коли колона машин їхала з аеропорту чи потягом привозили поранених, ніде було яблуку впасти, – пізньої осені приходить, ні, навіть вривається ввечері до нас старенька бабуся з таким клубочком із хусток, як у фільмах (показує): «Я прийшла поранених рятувати. Хочу для них здати кров».

Запитую – скільки ж їй років, а вона відповідає: «76. Мені недавно робили операцію на катаракту, подивіться клінічний аналіз, у мене кров дуже хороша. А постраждалим я принесла, – дуже хвилюючись розкриває ту хустину, – п’ять яблук, серветки (розлітались на всі боки, бо руки дуже тряслись) і туалетний папір. Занесіть їм у реанімацію».

А повз якраз везли важкопоранених, накритих білими ковдрами. Вона розплакалась. Ми їй пояснюємо, що вона не може стати донором, бо судини вже не такі еластичні, та вона – на своєму... То як можна з такими людьми програти, розумієш?!

Приходив тричі чоловік, який хотів комусь конкретно здавати кров, знаючи прізвище. От він потім навідувався просто запитати, як «його хворі», кому він донором став.

Я йому розповідаю, що одного вивели з дуже важкого стану, мав опіки, другий теж уже реабілітується, а третій, на жаль, відійшов. Пропонувала завести його до тих поранених, кому він життя врятував – але каже, що йому достатньо знати їхній теперішній стан. А батькам померлого хлопця він просто віддав якийсь конверт...

Неодноразово телефонував мені, запитуючи, до прикладу, чи «його пацієнт» почав їсти. Я, своєю чергою, телефонувала лікарю, а потім звітувала.

Із Городоцького району теж маємо дуже активну громаду: вони нам і чайник подарували, бо ми мали такий, що дуже довго закипав, а нам треба швидко солодкий чай організувати, коли багато людей. Вони й дітей привозили – ті концерт до Дня Святого Миколая влаштовували.

Я домовилась з головним лікарем – закріпили їх за травматологічним відділенням. Але атмосфера така: хірурги бігають, там когось оперують, а діти приїхали концерт давати, та ще й такий цільовий: хлопці в шароварах якісь бойові мистецтва показували, співали патріотичних пісень, діточки напекли тістечок, Миколайчики заходили в кожне відділення.

Душа моя тішилась, коли деяких хлопців уже вивезли на колясках, вони вже не прикуті до ліжка, бо то насправді дуже психологічно важко просто дивитись в стелю, не кожному це морально дано… Тим паче – коли концерт. Тут – концерт, там – концерт (жестикулює), – а вони не можуть цього бачити...

Попри все, я дякую нашому госпіталю – скількох поранених лікарі вже врятували. Ті, що були прикуті до ліжка, – сіли, хто все життя сидів би – їх поставили на ноги, хто на милицях був – нині мають змогу нормально ходити.

Зараз сонечко пригріло, уже з того боку будуть виїжджати хлопці й розходжуватись потихеньку (натхненно показує через вікно у двір лікарні).

Є ще в нас такий чоловік, ми його назвали Миколаєм. Були в нас різні казуси, хто парасолю забув, хто куртку чужу вдягнув, а тут чоловік кульок лишив. Ми зачекали, ніхто за ним не повернувся. Ми до того пакету – а там печиво, трішки такого, трішки іншого – він, виявляється, приніс для донорів.

Проходить два місяці, знову зустрічаю його на коридорі, бачу – знайоме обличчя, але не можу пригадати. Я більше групу та резус запам'ятовую.

Я його тоді запитала: «Це що, до нас Миколай періодично заходить?». Він каже: «Нехай буде так».

І знову здає кров, у нього ще й четверта група. Те, що треба. Перед Новим роком знову прийшов, то ми запитували, чи його вже Дідом Морозом кликати...

Деякі люди приходять, здають кров і так кажуть: «Напишіть, що я маю авто, що живу неподалік». Однак у нас, дякувати Богові, дуже великий реєстр тих донорів.

Наші лікарі теж здають, неодноразово нас виручали: хірург перед операцією здав і побіг, навіть чаю не вип'є, немає часу.

Дуже велика подяка мамам. Стоять, бува, двоє таких кремезних здорованів, запитую: «Хлопчики, чому ви прийшли кров здавати?». У відповідь чую: «Мама сказала».

Бо левова частка жінок сидить біля поранених і через ЗМІ інші мами дуже їх розуміють, співчувають, бо мають власних синів. От тобі й велика сила материнської любові...

Чоловіків приходить більше, бо в жінок багато протипоказань. Максимальна разова доза – 450 мл.

У середньому людина може здати 13% від об'єму циркулюючої крові. Тому маленькій, худенькій не можна ставати донором, у неї є три літри крові, якщо навіть не 13%, а 10 брати, то вона має здати 300 мл, а нам не потрібні половинні дози, ми не дитяче відділення. Бо тому пораненому, якому будуть лити плазму неповної дози з різних донорів, ми не допоможемо, а лиш нашкодимо. Треба кров, щоб кровотечу зупинити – а це може, навпаки, спровокувати. Тобто дуже тонка грань.

Хоча жінки, мушу зазначити, витриваліші, їм дуже рідко стає зле. Хлопцям – частіше (сміється). Але це легко пояснити – у дівчат організм адаптований до відновлення крові.

Обов'язково має бути позитивно заряджена кров, щоб вона прийнялась. Приходять і ті, кого скерували з роботи, а вони нервують і просять взяти тільки половину дози, торгуються, щось вимагають, і в результаті та кров просто не сприймається.

Зрештою, основна маса – це люди, які не чекають, доки їх кликатимуть, приходять без дзвінків та попередніх записів. Інших приводять ті, хто тут уже на постійній основі – кров відновлюється за два тижні, а через два місяці людина повторно може бути донором.

Насправді кров споріднена – вона, ясна річ, найкраще приживається. Хоч рідних завжди жаліємо, бо вони в стресовому стані.

У нас був хлопчина з 60% опіків шкіри: коли його обпекло, одразу ж не привезли, і за той час усе нагноїлось, звичайно, інфекція приєдналась. Таким пораненим якраз ллється ота імунна плазма людей, які мали гнійничкові хвороби або вирізаний апендицит, або фурункули. Їх організм утворює антитіла проти тієї інфекції. Іноді хворому саме таку антистафілококову плазму й треба забезпечити.

Одна пані прийшла, я чітко пам'ятаю, у неї була третя група, і каже: «Я вам такого ангела маленького принесла. Знаєте, якщо ви будете мою кров хлопчині якомусь переливати, поставте, будь ласка, біля нього, нехай він його охороняє». Я погодилась, але хворий дуже був важкий, тому він два дні стояв біля нього, а потім забрали, бо то реанімація, має бути все стерильне.

З нами часто працюють психологи. Були навіть з Ізраїлю, передавали нам досвід того, як правильно працювати із хворими. Усе-таки, їм, справді видніше, у них там постійні війни. Радили не дуже шкодувати поранених – бо потім їм буде дуже важко адаптуватись до зовнішнього світу: в умовах лікарні їх опікуватимуть, а далі – у світ Божий з 1000 гривень пенсії...

Отці духовні до нас неодноразово приходили. Якось мусили зателефонувати одному з них, запитати, чи згоден він здати кров, бо була така необхідність. То він за годину до нас геть у рясі приїхав. Після того ще й семінаристів приводив.

А одного разу з тієї духовної семінарії нам привезли хліб спробувати: мали передати його хлопцям в АТО, а передача зірвалась, машина не приїхала. Ми з дівчатами спробували потім. Я ще такого смачного хліба ніколи в житті не їла, чесно сказати. Очевидно, вони нам із тим хлібом, як манну небесну, спокій передали...

Між іншим, думки, стовідсотково, мають здатність реалізовуватись. Я одного разу, то було перед вихідними, дуже переймалась тим, чи вистачить 4-ї групи. Тут відкриваються двері, і таке риторичне запитання у чоловіка: «Четверту вам треба?». А я до нього: «Звідки ви знаєте?». Він пояснив, що просто їхав повз госпіталь і подумав, що там хлопці лежать, а у нього четверта група, дуже рідка, може, стане у нагоді.

Взагалі, кров у госпіталь, мабуть, приходять здавати найдобріші та найжертовніші люди. Ті, кому не шкода віддати частинку себе нужденному, низький їм за те уклін.

Такі люди творять наше відділення. А ми лиш допомагаємо їм, така вже наша місія в цьому житті. Хлопцям – окопи копати, а нам – донорів шукати…».

Розповідь завідувача відділенням заготівлі крові Львівського військового госпіталю Марії Деревко опублікували сьогодні, 7 травня, в інтернет-виданні «Українська правда. Життя».