У Львові відзначали 75-ліття одного з організаторів дисидентського руху Стефанії Шабатури

Тетяна Козирєва розповідає в публікації «Подвиг Шабатури» в сьогоднішньому номері київської газети «День»:

«У Львівській академії мистецтв вшановували свою випускницю – мисткиню-килимарку, а ще – шістдесятницю, голову першого відновленого (1989 р.) у Львові Марійського товариства «Милосердя» Стефанію Шабатуру, яка днями відсвяткувала 75-ліття. Зрештою сказати, що відсвяткувала, – надто голосно. Скромна у житті і послідовна у чині, вона ніколи нічого не просила для себе особисто.

Народилася 5 листопада 1938 року у селі Іване-Золоте Заліщицького району, що на Тернопільщині. 1961-го закінчила художнє училище, 1967-го – Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва (кафедра художнього текстилю). Проектувала і ткала гобелени, брала участь у численних виставках. 1972-го заарештована і засуджена на п’ять років таборів суворого режиму і три роки заслання за «антирадянську агітацію і пропаганду». Строк покарання відбувала у жіночому концтаборі у Мордовії, заслання – у селі Макушино Курганської області.

Стефанія Шабатура – член Української Гельсінської групи. Брала активну участь у протестних акціях в’язнів. Співавтор листів і звернень до міжнародних і радянських організацій. КДБ знищив 70 екслібрисів і понад 150 рисунків Шабатури.

– Стефанія Михайлівна Шабатура – один із чільників українського дисидентського руху, її біографія є класичним прикладом шістдесятництва, – говорить депутат Львівської обласної ради, представник «Зарваницької ініціативи» Олесь Старовойт. – Інтелігент, український патріот, правозахисник, митець – Стефанія Шабатура є носієм усіх цих якостей найвищої проби. 

Творчість Стефанії Шабатури чи не найбільше постраждала від радянського режиму – знищені КДБ її митецькі твори, на жаль, уже ніколи не побачить вдячний глядач. І такі втрати, можливо, були найтяжчими. Як і втрати найближчих соратників, друзів, однодумців...

– Шабатура як митець і людина, мені здається, – нероздільні, – вважає Шевченківський лауреат, народний артист України, актор і режисер заньківчанин Богдан Козак. – Там особистість і талант з’єднані в одне ціле. Вона є зачинателем дисидентського руху разом із Іриною Калинець. Ми багато чого від них навчилися: розуміти мистецтво, відчути національну свідомість, навернутися до Господа... Важливо, що мордовські табори не знищили у Стефанії Шабатури ні людини, ні митця. Я завжди любувався нею, цінив, шанував її думку. І дякую долі, що поруч зі мною були такі люди. 

– Те, що Стефанії Шабатурі вдалося зробити в галузі гобелена з художньо-естетичного погляду, то це є її дуже сильна заявка у відродженні модерністичних традицій в образотворчому і декоративно-прикладному мистецтві, але з урахуванням етнічного матеріалу, – розповів «Дню» проректор Львівської академії мистецтв професор Роман Яців. – Її найсильніші роботи (зокрема – «Кассандра» за Лесею Українкою) тематично були підпорядковані мистецькому та інтелектуальному спротиву щодо тоталітарного режиму. Тому оця формульність її творів надзвичайно сильно знайдена в художньому еквіваленті, в символі, пластичних засобах, підтекстах... Тому вони так сильно спрацювали щодо влади, яка дуже жорстко зреагувала на ці новації і дуже жорстоко покарала Стефанію Шабатуру. 

– Я зі Стефою Шабатурою познайомився у зиму із 1969-го на 1970-й рік, – згадує Герой України Юрій Шухевич. – Я тоді звільнився і не мав права п’ять років жити в Україні, але відвідувати Україну міг... Тому приїжджав до Львова, бо тут – мої мама і сестра. Зі Стефою познайомився через покійну Олену Антонів (лікар, правозахисниця, перша дружина В’ячеслава Чорновола. – Ред.). Часто бував у Стефи вдома на вулиці Тарнавського (тоді – Кутузова). Там у Стефи був тоді збірний пункт! І хто там тоді у неї не бував! Вся дисидентська «сметанка» – Калинці, які мешкали поруч, Роман Іваничук, гості з Києва та багато-багато інших людей, яких ми знаємо за процесами 1972 року. Зрештою, й ті люди, котрі сиділи до цього, заарештовані 1965-го. До речі, «Вертеп» Григорія Чубая я почув в авторському виконанні саме у помешканні Стефи. Тобто вдома у Стефи був центр громадського, дисидентського, правдивого, нашого, українського життя... 1972 року ми обоє були заарештовані і засуджені: Стефа – у Львові, я – у Нальчику. І не бачилися до мого повернення до Львова 1989 року. На той час – кінця 1980-х, Стефа була дуже активна – боролася за церкви, створила Марійське товариство, стала депутатом міської ради. На жаль, змінилися часи, змінилася атмосфера, ставлення до тих речей, котрими займалася Стефа. І її наче відсунули... Тепер у суспільства зовсім інші інтереси, але Стефа лишилася такою, як і була. Незважаючи на недобрий стан здоров’я, опікується Марійською дружиною. Ми розмовляли кілька днів тому зі Стефою по телефону, але вона не стільки говорила про стан здоров’я, скільки про те, що досі не відремонтовано приміщення Марійської дружини на вулиці Руській, просила, щоби я переговорив із кимось зі спонсорів, щоби допомогли зробити це. А тим часом... Вона дуже багато зробила для відродження Української держави, а Пенсійний фонд і прокуратура не визнають того, що вона була на засланні – кажуть, що немає документів. Напевно, вони мали бо постаратися, бо всі документи є! Багато можна про що говорити... Якщо ж коротко, то належного визнання Стефа на державному рівні не дістала. І то є дуже прикро!