У Львові нависла загроза над шедеврами Пінзеля

У свіжому номері київської газети «Дзеркало тижня. Україна» зокрема повідомляється:

«Про музейні справи – в інтерв'ю з директором Львівської галереї мистецтв Ларисою Возницькою. Як уберегти наші найкращі надбання? Як використовуються сучасні технології у реставраційній галузі? Яка доля легендарних замків на Заході України? Про це та інше Лариса Борисівна говорила щиро, відверто, іноді з неприхованим болем…

Цього тижня «Мистецький Арсенал» спільно з Львівською національною галереєю мистецтв визначав володаря премії імені Бориса Возницького (це Тетяна Сабодаш) – за вагомий особистий внесок у розвиток музейної справи. Власне, про музейні справи – в інтерв'ю з директором Львівської галереї мистецтв Ларисою Возницькою.

Як уже помітили читачі, сьогодні в Україні, особливо в Києві, прокотилася нова хвиля музейних скандалів, пристрастей. Як уберегти наші найкращі надбання? Як використовуються сучасні технології у реставраційній галузі? Яка доля легендарних замків на Заході України? Про це та інше Лариса Борисівна говорила щиро, відверто, іноді з неприхованим болем… 

– Як вдається в умовах війни, економічної скрути не те щоб утримувати, а бодай підтримувати такий великий музейний комплекс, як ваша галерея мистецтв? 

– Найтяжчим для нас був останній рік. Слава Богу, що зима видалася теплою. Як завжди, встановили ліміт на опалення. Складно було у Золочівському та Олеському замках, де великі площі. 

Хвилювалися за дахи монастиря капуцинів на території Олеського замку, в якому містяться наші фондосховища. Домоглися, щоб там було виконано кошторисну документацію, але гроші за ці роботи не надійшли.

Їх мала би виділити держава. Дахи потребують нагальної реставрації, з кожним роком стан їх погіршується. На 2013 р. це було 6 млн. Скільки ці роботи коштуватимуть тепер – навіть важко уявити... 

Фахівці львівської «Укрзахідпроектреставрації» взялися поновлювати проектну документацію на монастир в Олеську. Але ж у мене вже кілька років лежать старі. Їх можна було б використати, внісши зміни. Тому, коли дізналася про це, сказала, що не допущу проектантів до приміщення! Скільки вже можна плодити цієї документації? 

Надзвичайно важливо для Львова провести реставраційні роботи Музею сакральної барокової скульптури Йогана Георга Пінзеля. Там протікає дах. Під загрозою пошкодження – фрески XVIII ст. живописця Станіслава Строїнського…

Проте мене викликали у Львівську ОДА і звинуватили, що я «гальмую» роботи. В результаті, нова документація, як і стара, тепер лежить на полиці! 

Тепер проектантам доведеться робити перерахунок коштів, бо ціни на будівельні матеріали та роботи змінилися. Гадаю, вони зростуть удвічі. 2012 р. через проблеми з приміщенням значну частину скульптур забрали в головне приміщення галереї на Стефаника, 3. Але їм там тісно. 

Що ж до приміщення музею Пінзеля, то 18 травня, на День музеїв, там відкриваємо цікаву виставку «Від Прістера до Пінзеля». Це два найвидатніших скульптори, які працювали в Галичині. 

Після того, як скульптури Пінзеля побували в Парижі на виставці у 2012 р., закордонні музейники стали активно просити наші експонати для виставок. Твори Йогана Георга Пінзеля хотіли б побачити японці, австрійці…

Проте ми з великою обережністю ставимося до таких перевезень. Дуже вже тендітні ці скульптури. Для них кожна зміна температурно-вологісного режиму небезпечна. Тому для нас важливо відремонтувати музей Пінзеля і дати можливість туристам із різних країн споглядати ці твори. 

Крім скульптур Пінзеля, популярні й інші твори з нашої галереї. Наприклад, Жоржа де Латура. З колишніх країн СНД лише в Україні є єдиний твір – картина «У лихваря». Загалом, у світі збереглося близько 50 творів цього художника. Першим, хто вивіз його у Францію на виставку, був Борис Григорович Возницький. Тепер, як тільки в якісь країні організовують виставку цього художника, завжди просять нашу картину. 

– А як ця картина потрапила до нас? 

– Наполеонівський офіцер після війни одружився з мешканкою Львова і привіз сюди цю картину. 

– Пані Ларисо, сьогодні українські музейники намагаються активно презентувати ті скарби, які тривалий час перебували в «запасниках» – із різних причин. У тому числі і з політичних. Наприклад, має резонанс у Києві виставка в Національному музеї – «Спецфонд»… 

Так, є дуже багато цінних експонатів, матеріалів, що їх побачать відвідувачі. Наприклад, відкриватимемо наші підвальні приміщення. Зокрема, в Олеську в монастирі капуцинів ще Борис Григорович Возницький зробив експозицію старовинних надгробків. Він збирав їх в уламках і, ніби пазли, складав. 

Певний час ця експозиція була закрита, бо ми не мали коштів на ремонт приміщень. Тепер – частково за власні, частково за спонсорські кошти – там зробили ремонт. Користь від відкриття нової експозиції ще й у тому, що вона дозволить розвантажити експозиційні зали замку від напливу туристів. Бо коли зали перевантажені відвідувачами, від цього потерпають самі експонати. 

Зможуть прийняти відвідувачів і підвальні приміщення Золочівського замку. Їхня особливість у тому, що стіни виконані з каменю. Нам вдалося найняти реставраторів, які зуміли відчистити їх від будівельних розчинів. Тепер вони мають чудовий вигляд. Поки що не визначились, які експонати там демонструватимемо. Варіантів є кілька.

По-перше, маємо гарну збірку гасових ламп. По-друге, таку ж збірку кахлів. Свого часу Борис Григорович бачив, як під час ремонту будинків люди викидали на сміття старі печі. І доручив музейним працівникам збирати їх. Це унікальні печі періоду модерну та сецесії. 

Ще маємо в наших сховищах старі орнаментовані портали з орнаментами. Їх також колись викидали з будинків, навіть на площі Ринок у Львові. Борис Григорович збирав їх і звозив на зберігання в музей. Почав формувати виставку. Тепер ми завершуємо цю роботу. 

– Яка ситуація з реставрацією палацу в Підгірцях? Бодай щось зрушилося з місця у темі, про яку так багато говорили?

– Без державної допомоги там нічого не вийде. Потрібні великі кошти. Силами колективу картинної галереї намагаємося підтримувати замок, щоб уберегти його від подальших руйнувань. Перевага цього палацу в тому, що свого часу вдалося перекрити дах. 

Розпочато роботи з відновлення унікального ландшафтного парку навколо палацу. В цих питаннях співпрацюємо з кафедрою ландшафтної архітектури «Львівської політехніки», зокрема професором Орестою Ремешило-Рибчинською. Нещодавно ми знайшли виняткові фотографії цього парку. Найбільша складність його відновлення – влаштування дренажних робіт. 

– А щодо українських замків… Пам'ятаєте полеміку з приводу можливості і бажання брати їх у концесію? 

– Нічого. Хто б їх не взяв, він не дасть собі з ними ради. Прикладом можуть бути Свірзький замок та замок у Старому селі, які влада передала в концесію. Єдине, що можу сказати, – тепер ситуація там набагато гірша, ніж була раніше. На мою думку, наразі Україна ще не може передавати замки приватним особам – в оренду чи концесію, не важливо.

Що вони там робитимуть? Організують торгівлю чи, можливо, ще щось. 

Замки, які б могли приносити державі мільйонні прибутки, руйнуються на очах.

Взяти хоча б Поморянський замок, що неподалік Золочева. За легендою, його спорудили козаки із загонів Максима Кривоноса та полковника Морозенка. Тепер він украй занедбаний, і з кожним роком його стан погіршується. Вже падають стіни. Ще Борис Григорович хотів включити його до складу галереї. Але саме тоді він узяв Підгорецький замок і розумів, що ще один замок не потягне.

Трохи раніше замку в Поморянах взялася допомагати козацька спільнота. Вони очистили територію, налагодили його охорону. У свій останній день життя Борис Григорович, власне, їхав у цей замок, його покликали козаки, які хотіли порадитися з ним із якихось питань. 

Обнадіює, що тепер з'явилася молодь, яка взялася допомагати замку. На зібрані нею кошти будівельники підкріпили стропила даху, що ось-ось міг упасти. В замках, переданих у концесію, нічого не робиться, потрібні колосальні кошти. 

Але коштів бракує. Найгостріше питання головного корпусу галереї – реставрація фасаду. Як ще писав Борис Григорович, страшнішого фасаду, ніж у нашій галереї, у Львові немає. Будинок старий, давно не ремонтувався. Це – пам'ятка архітектури, яка сто років тому була передана під потреби міської картинної галереї. Нині будинок потребує капітального ремонту.

Третій рік підряд вносимо будинок у чергу на проведення реставрації, але коштів у держави немає. Торік ми вже хотіли почати реставрацію фасадів за власні зароблені кошти. Проте виникла проблема з фінансуванням охорони комплексу галереї з боку держави. Довелося використати цей резерв. Гадаю, нинішнього року ми таки вирішимо наболілу проблему. 

– Сьогодні багато музейників свідомо орієнтуються на європейський досвід у музейних справах. Що, на ваш погляд, справді варто запозичити за кордоном? 

– Наші музеї, фактично, нічим не відрізняються від закордонних. Вони навіть багатші й цікавіші, кожен експонат потребує реставраційного нагляду, охорони, стабільного температурно-вологісного режиму. Єдине – у західних країнах музеї отримують більше уваги з боку держави та суспільства. Бракує коштів на утримання музеїв, видання каталогів, книжок, збірок тощо. 

Наші музейники – кваліфіковані фахівці. Про це свідчить хоча б те, що їх запрошують читати лекції. Але ми самі не можемо оплатити їм поїздки за кордон, тоді як їхні – приїздять до нас. Усе впирається в кошти. А особливо реставрація пам'яток. 

– Про проблеми реставраційної галузі... Хоч щось змінилося на краще? Зокрема у плані опанування сучасних технологій реставрації? 

– Сучасні технології потрібні для більш сучасних споруд. Якщо реставруємо пам'ятки архітектури, то тут, навпаки, потрібно дотримуватися старих норм і використовувати ті будівельні матеріали, які використовувалися на об'єктах під час спорудження.

Жаль, але за останні роки львівська школа реставрації монументальних споруд значно здала. Кваліфіковані фахівці виїжджають за кордон, де заробляють набагато більше. 

Це справді так. У нашому музеї працює потужний відділ реставрації. Перш ніж твір буде представлений на виставці, він проходить через цей відділ, навіть якщо експонат не потребує реставраційного втручання. Твір досліджують мистецтвознавці.

Сьогодні з музейних запасників піднято дуже багато творів. Тому слід не просто збільшити видатки на цю сферу культури, а й продовжити розбудовувати нову реставраційну інфраструктуру. Кожна влада в Україні на словах підтримує нас, але цього недостатньо. 

Україні потрібно не лише розширити підготовку нових реставраторів, а й навчати їх сучасних методів роботи. Для цього треба частіше посилати їх за кордон.

Крім того, реставраторам потрібно добре платити. Нині їхня заробітна платня вкрай низька. Ідеться про реставраторів не тільки картин, музейних експонатів, а й архітектурних пам'яток. У цій галузі нині нерідко працюють люди, котрі не мають ані знань, ані навичок роботи. Боляче, коли бачиш як львівські фасади відновлюють цементним розчином, що недопустимо. 

– Відносно недавно міський голова Львова висловлював думку, що задля збереження скульптури та оздоблень на пам'ятках архітектури їх годилося б замінити на копії. Ви теж так вважаєте? 

– Така практика справді існує в багатьох країнах. В умовах нинішнього агресивного довкілля, кислотних дощів, що б ми не робили, не зможемо вберегти декор та кам'яну скульптуру від руйнувань. Єдиний вихід – знімати оригінали й розміщувати їх у музеях, а на їх місце встановлювати копії. Нині є сучасні матеріали, які нічим не відрізнятимуться від оригіналів. Тепер на це коштів у міста немає, але й дивитися, як вони з кожним днем руйнуються, теж боляче. 

– Ларисо Борисівно, скоро в Україні відкриється черговий туристичний сезон. Кажуть, через конфлікт на Сході України різко впала кількість туристів. Які у вас сподівання на цей сезон, адже для багатьох Львів – туристична Мекка? 

– Туристи є, але їх справді стало менше. Це пов'язано з нинішньою ситуацією в Україні. Раніше багато людей приїжджало з Білорусі, Польщі, Росії, Німеччини, проте, гадаю, ситуація зміниться. Люди не можуть не подорожувати. Найбільше їм подобаються наші замки. Фактично, за рахунок цих відвідувачів ми утримуємо галерею мистецтв – колосальний комплекс із 17 об'єктів, який носить ім'я Бориса Возницького. 

– Кілька років тому виникла ідея передати відомі батальні картини Мартіно Альтамонте до Жовквівського костелу. Ці роботи, як відомо, власність галереї мистецтв. Які зрушення в цьому напрямі? 

– Возницький вважав, що батальні картини художника Мартіно Альтамонте «Битва під Віднем» та «Битва під Парканами», які він свого часу врятував від повного знищення, мають бути там, де вони розміщені тепер, – у Золочівському та Олеському замках. Польська сторона пропонує перенести їх до діючого костелу св. Лаврентія у м. Жовкві. 

Ще під час зустрічі з польським міністром культури у Львові два роки тому колишній віце-прем'єр-міністр України К. Грищенко заявив, що українська влада може повернути їх у собор св. Лаврентія, але за умови, що ця споруда не буде діючим костелом. Якщо там створять музейну установу.

Врешті, так це поставлено в Європі. Гадаю, ми теж погодилися б із цією позицією. Нині при Міністерстві культури створено комісію, яка вивчає стан названих експонатів. Члени комісії дійшли одностайної думки, що з ними в замках усе гаразд. 

Як директор Львівської національної галереї мистецтв ім. Б. Возницького, не маю ні права, ні жодних повноважень відчужувати чи санкціонувати будь-які переміщення експонатів галереї без відповідного наказу на те власника, Міністерства культури України. Якщо це буде наказ міністра чи уряду, мені, як директору, не залишиться нічого, як його виконати. Або ж подати заяву на звільнення».