23:00 14 січня 2016 р.
Фото: kapelanstvo.com.ua
Актори відвідали госпіталі, військові частини, парафії, школи…
«Традиційно українці святкують Різдво з сім’ями. Проте цьогоріч два десятки студентів разом із студентським капеланом отцем Юрієм Остапюком вирішили поїхати на схід із вертепом, із Різдвяним теплом і радістю до тих, які живуть чи захищають нас у іншому кінці держави», – повідомили сьогодні, 14 січня, на інформаційному порталі пасторального та соціального служіння капеланів Львівської архиєпархії УГКЦ «Капеланство.info» , де також розповіли подробиці:
«Попрощалися зі Львовом із вікна потяга ще 4 січня, повернулися 11-го – тоді, коли всі намагалися зібратися з силами, аби почати робочий тиждень після тривалих свят-вихідних. Місією поїздки було відвідати тих, хто перебуває на сході – тих, хто там живуть, і тих, хто захищаєють нас, щоб у тій складній ситуації, яка склалася, подарувати їм трохи надії. Адже Різдво – це надія.
Студенти розповідають, що насправді зважитися на такий крок було нелегко. Хоча було бажання їхати і нести у такий спосіб радість народження Спасителя, все ж хотілося бути на Різдво вдома – з рідними, сім’єю, друзями. Хотілося спокійно колядувати від хати до хати, без клопотів піти до церкви.
Роман Дмитрів розповів про те, що в листопаді побував на сході і зрозумів, що на Різдво має сюди повернутися. Батьки хвилювалися, тому без великого ентузіазму погоджувалися на участь своїх дітей у цій поїздці.
Готуватися почали ще у листопаді. Тоді відбувся перший ярмарок, на якому можна було придбати різні вироби ручної роботи та випічку. Всього відбулося три ярмарки, які зробили цю поїздку можливою.
Згодом почалися приготування самого вертепу і Маланки, які і показували на сході дітям, військовослужбовцям та звичайним людям. Одна із учасниць поїздки розповіла: «Вже на сході кожен день був таким насиченим, що здавалося, що пройшов не день, не доба, а цілий тиждень».
Усі дні від 6 до 9 січня, здавалось, злилися в один суцільний безперервний проміжок часу. За цей час відвідали Костянтинівку, Краматорськ, Димитрово, Слов’янськ, Дніпропетровськ: госпіталі, військові частини, парафії, школи…
Було дуже багато людей, облич, історій: у кожної людини свої. Подекуди смуток на тих обличчях, подекуди – радість, десь – спогади в очах. Хтось із військових розповідав, як святкував Різдво у своїй родині, хтось навіть додавав дуже доречні коментарі під час вистав.
Усі незручності, які довелося пережити у поїздці, для акторів театру були дрібницями, бо те, що відчули і побачили – значно більше і важливіше. Студенти кажуть, що дружня атмосфера і важливість спільної справи, яку робили, компенсували домашній затишок і комфорт. Вони їх творили разом там, де знаходилися.
Один із учасників поїздки зазначив: «Ми повернулися. Тілом. Але неможливо повернутися до того стану, яким ти був. Я побачив те, чого ніколи не бачив: чоловічі сльози на війні. Ця поїздка перевернула моє ставлення до всього, що відбувається.»
Висловлюємо щиру вдячність усім, хто долучився до цієї місійної поїздки: коштами, сприянням і молитвою! Особливу подяку складаємо Фундації Св. Миколая, за підтримки якої відбулася ця поїздка. Дякуємо о. Максу Рябусі, який завжди був поряд та п. Ірині Рябусі, яка дбала про студентів, як мама!
А найпромовистішими будуть розповіді самих студентів. Зокрма, Глафіра Щербак розповіла:
«Первые дни сложно было сдерживать слезы и спокойно разговаривать с нашими Героями-военнослужащими, поддерживать радостный Рождественский дух. Особенно меня впечатлил самый последний госпиталь, который мы посетили.
Пан Александр. С каким трепетом, с какой теплотой, нежностью, любовью он рассказывал о своей семье и трёх детках. Его через неделю должны выписать и снова на передовую. Ради будущего его детей, всех украинцев и нашей страны.
Он говорил и слезы накатывались на его глаза снова и снова. Он шел до самого выхода, курил и говорил одно: «Все будет хорошо, не стоит плакать, все будет хорошо».
Очень тронуло, честно говоря, в такие моменты сердце уходит в пятки. И душа переполняется радостью и благодарностью к Богу, что Он дал нам возможность показать живого Бога там, куда сложно попасть и где порой за два года никто не бывал.
Один военнослужащий в военной части все время смотрел на меня во время выступления и после него. А потом подошел, обнял меня и заплакал. Слезы, слезы…
Он снял шеврон, протянул его мне, крепко обнял и сказал, что я напоминаю ему его жену. Не передать словами все, что тогда испытала я и уверенна этот замечательный человек»
Ще одна учасниуя поїздки, Іванка Зачкевич, розповіла: «Було дуже приємно, коли ти бачиш на очах в солдатів сльози і розумієш, що кожен з нас передав їм частинку Різдва. Військові порадували своєю щирістю в розмовах і відданістю справі, яку вони роблять»
Своєю чергою, Роман Малявський повідомив: «Незважаючи на велике бажання поїхати, мені все ж хотілось бути вдома на Різдво, а особливо на Святій вечері. Але коли почув що на деяких парафіях вже понад 10 років не було вертепів і думаючи про всіх військових, які не можуть бути вдома, які стоять за нас, я вирішив поїхати».
Натомість Дарія Щербак розповіла: «Знаете, еле сдерживаешь слезы, когда приезжаешь и видишь солдат там, в заброшенном крае, где местное население практически их не поддерживает, где они остаются один на один с войной. Никогда не забуду наше выступление в Славянске. Мы заходим – полумрак, по периметру комнаты стоят бойцы, с равнодушным видом и многодневной усталостью. Выхожу в центр комнаты. Поднимаю голову и вижу глаза...Глаза полные боли, равнодушия, переживаний и сомнений. Начинаем выступать. Сцена за сценой. И вот он, сидит под батареей и плачет. Мороз по коже, слёзы...»
А Наталка Гнип повідомила:
«Їдучи, думала, що буде так, як минулого року – діточки та парафії. Тільки діточки виявились зовсім дорослими і мужніми людьми, а парафії, хоч і пригноблені, вимучені усіма подіями, але не знищені!!! І не будуть знищені, бо на тих «декількох» вірних тримається весь схід.
Я вірила, що там є люди, які люблять Україну, хоча б у душі, але мої очікування перевершились, коли наш російськомовний народ пообіцяв говорити українською, якщо їхнє місто звільниться від окупантів. І вони дотримуються свого слова: вчать українську мову та історію, читають твори і пишуть диктанти, будучи вже пенсіонерами.
Змінюватись можна завжди. А також віддають вільний час (тобто весь свій час законного відпочинку), кошти та сили на плетіння маскувальних сіток та «кікімор», на маленькі подаруночки-обереги своїми руками для наших хлопців.
Ніколи не чула таких гарних пісень, як ті, які лунали на третій лінії фронту, де нехай і говорять російською, але любові в серці до України мають більше, ніж сотні західних патріотів. Вони слухали нашу «вістку з України», але не з Заходу, і з запалом в очах її приймали.
Чесно кажучи, було страшно дивитись хлопцям в очі. Не знала, що побачу: радість, сум, осуд чи байдужість. Найбільше було перших двох. Сум за тим, що не вдома, що ще комусь довго, а комусь трошки, але навіть за цей час можна загинути (це відчуття напевно намагались задавити). А радість від розуміння, що про них пам’ятають, люблять і моляться.
Хтось згадав свята вдома, хтось побачив таке дійство вперше, і безперечно хтось таки повірив у силу маленької дитинки. Всі дуже хочуть додому, рахують дні до відпустки. Хотілось витерти їм сльози, щоб не обморожували лиця».
Андрій Олійник розповів: «Хотілося відсвяткувати це Різдво якось по-особливому. Коли мені запропонували поїхати на Схід в період Різдвяних свят до наших військових, до дітей з інтернату та до людей з наших церков там на Сході, я відразу погодився. Немає нічого кращого ніж жертвувати себе іншому, не очікуючи чогось в замін. Страху не було, бо розумів, що в зону небезпечну нас не допустять, а ще знав, що там велика кількість наших захисників. Всіх військових не запам’ятаю. Але є декілька з якими найбільше здружився. Їхні імена тепер завжди згадую в свої молитвах. Вразив волонтерський центр – «Краматорські Бджілки». На саме Різдво вони були там та служили, щоб наші захисники мали все необхідне».
Про це повідомили сьогодні, 14 січня, на інформаційному порталі пасторального та соціального служіння капеланів Львівської архиєпархії УГКЦ «Капеланство.info», де також опублікували світлини з поїздки.
Натомість тележурналісти розповіли: «До бійців 93-ї окремої механізованої бригади, які утримують оборону в селищі Піски, завітав Вертеп з Українського Католицького Університету. Львів'яни показали глядачам Різдвяну виставу на актуальну тему».
Про це повідомили на сторінці Військового телебачення України в інтернет-мережі «Facebook».