Столичний часопис запитує: «Чи зможе Львів утримати висоту «українського П’ємонту»?»

У київській газеті адресували львів’янам «незручне» запитання:

«Напевно, ніхто не заперечуватиме, що Львів доброзичливий та відкритий для всіх. У місті безліч туристів (часто-густо не проштовхнутися) і масових заходів (така собі безкінечна карусель розваг), толерантне ставлення до російської мови (ми – гостинні)...

Гості відвідують здебільшого масові заходи, поміж тим – театри, музеї, здебільшого ж – чисельні, на кожному кроці, заклади громадського харчування, залишаючи тут, у Львові, чималі кошти. І на всіх рівнях влади йдеться про те, що це – дуже добре, бо і місця робочі надаємо людям, і наповнюємо (в тім числі, у такий спосіб – туристичний і масових розваг) міський бюджет.

А що поза тим? Напівпорожні зали філармонії, яка заохочує до високого мистецтва фестивалями, наприклад «Віртуози Львова» і «Контрасти» з великою кількістю зарубіжних виконавців найвищого рівня, – і театрів, які пропонують українську та світову класику, гучний скандал у Театрі імені Лесі Українки – зі зривом вистави, штовханиною, перекиданням меблів, нецензурною лексикою та стріляниною з пневматичної зброї по вікнах, масове отруєння в одному з популярних ресторанів у центрі міста. До того ж, три російськомовні програми на каналі «24» тут, у Львові...

Останньою подією, яка викликала неоднозначну оцінку, став «Альфа Джаз Фест». У Києві люблять джаз. І у Львові люблять джаз. Але... не під час війни.

До того ж, виникли питання щодо того, що спонсором цього заходу є російський олігарх. Може, він виступив проти анексії Криму? Ні. І хоч багато хто прагнув заплющити на це очі, мовляв, це не найгірший їхній олігарх, – не забуваймо, що він є платником податків країни-агресора, відтак – частково фінансує і війну проти України.

Таку позицію зайняли активісти, які провели акції протесту під час «Альфа Джаз Фесту». Адже мимоволі цей захід культивує толерантність до російської позиції...

Звичайно ж, не хочеться валити все в одну купу, але прочитала у «Фейсбуці» отакий гіркий вислів стосовно мистецького середовища у Львові: «Напевно, Львів – це місто їдалень і старих будівель. І не більше». Спочатку начебто й образилася за таку оцінку рідного міста, а потім...

Скажу відверто: до розмови на цю тему зголошувалися не всі. Хтось казав: «Я не в темі»; хтось казав, що поспішає... Зрештою, досить і цих думок. Їх можна об’єднати одним словом: «Болить!». То що ж трапилося зі Львовом, який завжди називали культурним П’ємонтом?

Політичний експерт, головний редактор «Львівської газети» Iгор Гулик:

– На відміну від домінуючих настроїв про те, що на теренах Великої України зараз маємо руїну, я вважав би, що акурат навпаки: зараз, через обставини війни, громадянського збурення, трендом стає те, що було характерне для Львова-П’ємонту на зорі нашої незалежності. Тобто, власне кажучи, Львів мав би пишатися тим, що викохані тут ідеї, настрої бодай пізно, але проросли на сході.

Що ж до самої галицької столиці, то вона що не рік, то втрачає у своєму «п’ємонтизмі». Не тому, що вичерпано потенціал, далебі ні. А тому, що, можливо, дається взнаки політика маргіналізації Львова та його еліт упродовж тривалого часу, починаючи від правління Леоніда Кучми і Віктором Януковичем закінчуючи.

Я вже колись писав, що кожен український президент так чи інак користав із галицького електорату, задобрюючи його перспективою розвитку краю, рвучи на своїх грудях «вишиванки», спеціально призначені для відвідин Львова, обіцяючи тутешній збіднілій інтелігенції манну небесну. А відтак, «тупо кидав лохів», які купувалися на дармівщину і солодкі ілюзії. Відтак місцевий освічений люд склав собі враження, і дуже раціональне, що (задля власного розвитку, кар’єри, самореалізації) слід збирати валізи і ставати киянином або ж узагалі зорієнтуватися на Європу, Америку і якщо вже не оселятися там, то принаймні працювати за гроші тамтешніх шанувальників мізків.

Схожа ситуація і з партійними проектами. Хоча багато з них (зокрема старіші) спромоглися-таки перерости регіональні рамки і на певний час ставали потугами всеукраїнського масштабу, однак навіть вони, обживши столичні офіси, вихолощували те, на чому, власне,й поставали у Львові. Нинішні ж партії, народжені в Галичині, приречені на маргінес – у будь-якому випадку маю такі підозри, що «Самопоміч» (найвдаліший з новітніх) теж чекає доля «Свободи».

Що ж до культури, міського простору, то маємо сумні наслідки того, що, в принципі, могло б дати позитивний результат. Безмірне, нічим не стримуване копіювання чужих зразків (Львів надто вже відкритий для світу) у поєднанні із невситимим прагненням прибутків (що не завжди надходять у міську скарбницю, а, здебільшого, осідають на рахунках чиновників і наближеного люду) перетворило місто на якусь макабричну торгово-ярмарково-лубочну зону, у якій не залишилося місця ані для львів’ян, ані для того, що креативні львівські літописці називали духом Львова. Є пляц тільки для туристів, для нових – ще не властивих ні Львову, ні українцям загалом – «проектів», є суцільний торг – від яток на площі Ринок до гендлю історичними пам’ятками і спекуляцій на пам’яті.

Певна річ, у цьому постмодерністському місиві навряд чи можна зауважити ознаки колишнього П’ємонту. Але, як воно часто буває, ніхто не може гарантувати, що завтра ми не відкриємо для себе якусь незнану постать чи суспільну потугу, яка перебере на себе цю одвічно притаманну для Львова роль.

Народний артист України, художній керівник Львівського національного академічного театру опери і балету імені Соломії Крушельницької Василь Вовкун:

– Минув рік, як я прийшов працювати у Львівську оперу. Перше, чим я перейнявся, – соціологічне дослідження, скільки львів’ян відвідують оперний театр. І коли я почув, що це всього-на-всього – 10 відсотків, моєму подиву не було меж.

Тобто ми виживаємо за рахунок туристів, яких у Львові більше, ніж досить. І слава Богу. Але цей факт має проекцію не тільки на наш театр, а й на все місто.

Це тенденція, яку можна спостерігати і на надпотужних фестивалях у філармонії, і на театральному фестивалі «Золотий Лев», котрий запрошує до Львова прекрасні театральні колективи з усього світу... Зали – напівпорожні. Перелік можна продовжувати.

Навіть львівську інтелігенцію, яка дуже сильна, згуртована, ми мало зустрічаємо в концертних і театральних залах. Активність виявляють лише окремі люди. Хоча...

Зараз ми разом із композитором Юрієм Ланюком намагаємося відродити у Львов так звані салонні вечори – відроджуємо традиції, зокрема Ференца Ліста, котрий приїжджав до Львова заробляти такими салонними вечорами. Уже провели один такий вечір – пам’яті Богдана Сороки, що відбувся у Палаці Потоцьких.

Зал зібрався повний, і це приємно, хоча місткість його невелика – на 80 осіб. Прийшли здебільшого представники бізнесової еліти, слухали із задоволенням, і це, на мою думку, ознака того, що люди перенасичені так званою масовою культурою, яка заполонила Львів. Тобто маємо у львівському соціумі те, що до високого мистецтва тяжіє доволі вузьке коло людей, а більшість задовольняє масова культура, яка нав’язується повсюди. 

Наведу свіжий приклад із Польщі, де я був понад місяць – ставив у Варшавській камерній опері «Весілля Фігаро». Там щотижня – фестивалі, і зали повні. Так, вулицями виступають мандрівні музиканти, але, повторюю, мистецькі заклади запрошують на високе мистецтво, і в залах – аншлаги.

До речі, я мав розмову з цього приводу з міським головою Львова Андрієм Садовим. Сказав йому: «Ви так протримаєтеся ще два-три роки, і потім уже підняти планку мистецтва і культури у Львові буде практично неможливо, бо народ звикне до масової культури й нічого іншого не сприйматиме».

Зрештою, на кожному кроці маємо сцену, музику – тільки якого рівня? І це дуже небезпечно, бо таким чином ми примушуємо публіку думати усереднено і посередньо.

Медіа-директор телеканалу ZiK Остап Дроздов:

– Львів зараз на роздоріжжі: зберігати свій неукраїнський колорит (львівськість) чи розчинятися в чомусь українському, стандартному для всіх. Війна на Донбасі витягла на поверхню кричущі антагонізми, закладені в саму конструкцію України.

Львів побачив, що різність України настільки очевидна, глибока і нездоланна, що це неможливо нічим згладити й уніфікувати. Жодна регіональна практика не може стати загальнодержавною.

Революція Гідності легалізувала фактичну двомовність України. Сама революція була двомовною, і Львів лише зараз починає відчувати цей дискомфорт.

У Львові тотально побільшало російської мови. Десятки тисяч переселенців зробили Львів на треть російськомовним.

Це – ціна перебування в Україні, яка об’єктивно є двомовною. Бажаючи бути в Україні, Львів мусить акцептувати двомовність як аксіому.

Це – мій біль. Але поява на львівських телеканалах російськомовних програм – це Україна, дєтка. Не ми це вигадали.

Я часто чую від колег-медійників: якщо ви хочете бути загальнонаціональним каналом, у вашому ефірі мусить лунати російська мова. Попри все, наш телеканал тримає марку, в нас немає російськомовних програм.

Чого не скажеш про конкурентів, які свою аудиторію розширюють за рахунок російської мови. Не мені судити, добре це чи погано.

І тут я скажу ось що. Багато галичан не розуміють справжнього значення епітета «український П’ємонт». Мешканці італійського П’ємонту позиціонують себе як окремішню субетнічну групу, не тотожну щодо італійців, зі своєю мовою п’ємонтезе. У нас же навпаки – надшарпнута галицька ідентичність безповоротно втоплюється у великому казані, і кожен рік України тільки підсилює у галичан дивну мотивацію – любити гуцульські Карпати лиш за те, що там нема тіліфона, тєліка, можна відчути по-справжньому свіже повітря, бринза коштує піїсят рублів, а тьолки на діскатєку їздять на конях...

Львів’яни, мов вогню, жахаються своєї окремішньої ідентичності. Вони так панічно хочуть бути українцями, що не подеколи не помічають, як вбирають у себе найерзацніші зразки укрмаскульту.

І та рафінована львівськість, якою хотілося пишатися, просто зникає – і в австрійських сецесійних будинках з’являються неорганічні українські шиночки з апетитними поросятками миргородської породи, з історично чужими козацькими шароварами та чубами. Весь шарм львівських філіжанок, коліжанок, п’єців, аграфок, пателень, андрутів, калабань, студенин тощо – саме у їхній неукраїнськості.

У моєму розумінні, місія Львова полягає у збереженні своєї неукраїнської генеалогії. І саме тому російська мова як атрибут модерної України дуже неорганічно вписується у Львів. Це справді роздоріжжя: залишитися унікальним Львовом чи стати двомовною Україною – «за компанію» з нею.

Професор, історик мистецтва, проректор Львівської академії мистецтв Роман Яців:

– Львів живе настроями та ритмами сучасного життя, перехоплюючи наявні стандарти міських культурно-туристичних просторів інших європейських міст. Стороннім оком можна сприймати такий розвиток міста як доволі успішний.

Гості з інших українських міст знаходять тут певну комбінацію артефактів «європейськості», туристи з Європи відкривають для себе ще один романтичний урбаністичний простір, який нагадує їм окремі квартали Кракова, Відня чи Парижа. Частина гостей їде сюди з умотивованою історичною пам’яттю потребою, але не задовольняє своїх бажань відчути культурний шарм міста, позаяк їхню увагу швидко переманює розважальний бізнес із розширеною інфраструктурою та часто надуманою міфологією. Більшість таких гостей піддається такій відпочинковій парадигмі й уже не має особливого прагнення поглибити свої знання про Львів, його справді глибокі культурно-генетичні корені.

Чи справді Львів був колись культурним П’ємонтом України, якщо зараз вважаємо, що поволі втрачаємо такий титул? Питання дискусійне.

На мою думку, Львів неодноразово давав усій Україні та світові високі приклади звитяги і культури в час так званих великих годин, або ж великих епох. Львів’яни, як і загалом галичани, підтверджували власною жертовністю, високими моральними прикладами свій патріотизм та людську гідність.

Усе XX століття тривало під знаком соборницьких прагнень галицьких українців, тут же стверджувалась така національна свідомість у 1920-1930-х роках. Цим же духом був пройнятий рух опору проти радянської влади в 1940-1950-х роках, а потім і політичне та культурне дисидентство.

Усім відома роль Львова і в період відновлення української державності на зламі 1980-1990-х років, хоча вирізняти львів’ян з-поміж усього українства все-таки було б перебільшенням. Титул П’ємонту знайшовся ситуативно до певної історичної миті, в час Великого Зриву, на означення зрілості національно-культурного піднесення, тому це радше ідейно-поетична метафора (з культурно-історичною паралеллю), аніж стійка культурна прикмета.

За роки «десовєтизації» Львів справді змінився і розвинув чимало своїх питомих культурно-історичних рис, але несподівано, в начебто позитивній динаміці почав знижувати планку критеріїв у контексті поняття міської культури і багато в чому почав деградувати.

Перефразовуючи вже згадану метафору, час від часу бачимо свій П’ємонт... ніби напідпитку! Замість розвитку культурних ініціатив у місті дедалі частіше підтримуються субкультурні ініціативи, які поволі витісняють із міста артефакти високих, елітних культурних та інтелектуальних досвідів. Центр Львова, означений почесним Списком ЮНЕСКО, рішуче дрейфує до такої собі розцяцькованої території розваг для туристів. Все для клієнта, здатного залишити бюджетові міста копійку за каву та пиво, якийсь банальний сувенірчик!

До Львова їдуть за магією ключових слів: «Копальня кави», «Мазох», «Театр пива», «Криївка», «Батяр», а не за означеннями світової слави музейних колекцій, Пінзеля, Вірменського собору та вежі Корнякта, каплиць Боїмів і Трьох Святителів, Личаківського цвинтаря, найбільшої колекції ікон, архітектурних шедеврів Захарієвича чи Левинського, малярства (І. Труш, О. Кульчицька, М. Сосенко, О. Новаківський, Є. Лисик), постатей таких титанів духу, як І. Франко, А. Шептицький... Лише ерудований і наполегливий гість Львова зможе оцінити велич Львова за культурними маркерами, а більшість задовольниться поверховими враженнями й витратить свій час на «індустрію відпочинку» з усередненими маскультурними «продуктами».

На мою думку, сьогоднішній Львів у розвитку туристичного бізнесу потрапив у тенденцію прихованого нігілізму, який підкріплюється помітними корупційними зв’язками між підприємцями торговельно-розважального сектору та представниками влади. Ця тенденція є вкрай виразною і набуває загрозливих масштабів.

Власники багатьох торгових «точок», кафе й ресторанів «офіційно окуповують» нові й нові об’єкти в середмісті для розширення свого бізнесу – у збиток як для громадян міста, так і для культурного іміджу Львова загалом. Зростання кількості галасливих розважальних закладів, часте «салютування» з приводу і без, суттєве зростання кількості молоді напідпитку, особливо тепер, коли триває війна з російським окупантом на сході України, стає ознакою блюзнірства, що свідчить про відсутність у Львові державної політики в галузі культури.

Окремі прояви такої байдужості місцевої влади в цих питаннях насторожують. Коли цим процесом керують технічні менеджери, менш кваліфіковані в історії культури особи, то духовні чи естетичні аргументи завжди будуть відсунуті на задній план холодним прагматичним і суто калькуляційним мисленням.

Хто може впливати на цей процес, якщо ейфорійний епатаж досягає критичної точки, а влада займає позицію «все гаразд, міський бюджет поповнюється великими коштами захоплених містом туристів»? Очевидно, що місто повинно мати свою «раду старійшин», у якій мають перебувати моральні авторитети і представники інтелектуальних середовищ Львова.

І вироблена ними позиція повинна мати не просто рекомендаційний характер. Саме в такий спосіб можна буде визначати пріоритети розвитку міста не за моделлю «поповнення бюджету понад усе», а під кутом зору історичної та культурної специфіки Львова. Коли ж вести мову про «Альфа Джаз»...

На моє переконання, ініційована кілька років тому подія є вкрай важливою для сучасного, європейського Львова. Інша річ, що міська влада має надалі порозумітися з головними спонсорами фестивалю щодо ідеологічного та комерційного чинників.

На часі – дольова участь міських еліт у продовженні цього унікального культурного проекту. Це та традиція, яка робить честь Львову й поглиблює перспективність України на світовій культурній мапі.

народний артист України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, художній керівник – головний режисер Львівського національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької Федір Стригун:

– На культуру зараз дуже мало хто звертає увагу. Якась вакханалія, їй-богу. Не ставлю це в провину Міністерству культури, нікого не звинувачую, але…

Вчора, наприклад, прийшов до мене Роман Дідула з редакції журналу «Дзвін». Третій місяць не виходить журнал, бо нема грошей. У редакції – великі борги. Склали листа до облдержадміністрації, але не отримали жодної відповіді.

У нас уже закрили газету «Культура і життя», закрили журнал «Театр», тепер от – «Дзвін»… То про який П’ємонт можна говорити?!

У нас, у Львові, театри, крім Заньковецької та оперного, – муніципальні. У них мізерні зарплати. Як вони працюють – одному Богу відомо.

І ми, національні, зрештою, позбавлені постановочних фондів, платимо зі своїх заробітків комунальні послуги… Тому й часто здаємо зал в оренду – аби вижити.

Не секрет, що вистави зараз дуже дорого коштують, удвічі-утричі виросли ціни. Всі зараз кажуть: «Меценати, меценати…» Але Закону про меценатство немає.

Обіцяли, що не братимуть ПДВ, але беруть. Платимо авторам, платимо Літфонду, всім і за все платимо, тобто видатки – дуже високі.

Тому й кажу, що професійне мистецтво – у великому загоні. Пригадується мені міністр культури СРСР Фурцева, котра ратувала за народні театри: «Мы покажем этим профессионалам!».

Тоді Михайло Царьов поставив їй одне-єдине запитання: «А если вам, Екатерина Алексеевна, придется делать аборт, вы пойдете к бабке-повитухе или к врачу-профессионалу?».

Так і я кажу: зараз багато народних колективів, скажімо, дитячих, які знаходять гроші (наприклад – у батьків) і які самі не цікавляться виставами театрів, але можуть винайняти зал, щоби показати свою творчість. І це правильно!

Нехай народна, масова культура розвивається, вона потрібна. Але фінансування професійних колективів – це дуже складна проблема в мистецтві.

Повертаючись до питання, власне, П’ємонту, можу сказати, що за 24 роки незалежності відбувся великий відтік людей. І може, найбільше – зі Львова, а не з Одеси, Харкова чи Донецька. Говорю і про політичну еліту, і про юристів, економістів, співаків, журналістів, інших професіоналів, котрі переїхали до Києва.

Щодо політиків – мені все одно, а от щодо представників творчих професій... Вони там спочатку утверджуються, а потім забувають про коріння, і мову – у тім числі.

Чомусь загальна тенденція – працювати на чужу культуру. Передусім ідеться про Росію та країни СНД. Тоді чому не про Китай?

Зрештою, і тут нічого нового – згадаймо Прокоповича, Яворського, Гоголя, Щепкіна… Я вже не кажу за радянський період, коли багато моїх колег-акторів перейшли працювати на російську сцену, бо захотіли дорожчого хліба й більше слави.

Що ж до теперішнього часу… Цитую: «Нині в публічности понизився смак, і виросла байдужість до старого літературного репертуару. Йде хороша, строга комедія – кажуть: «Нудно!»; йде драма, кажуть: «У нас своя щоденна драма». Давайте голих жінок, давайте веселого, веселого!.. Ха, ха, ха! Ніхто не хоче думати і страждати; нині всі хочуть весело жити, й заплющують очі, затуляють вуха, щоб не бачити й не чути стогону наболілої людської душі!.. А на цьому веселому ґрунті ростуть егоїзм, цинізм і байдужість до прекрасного, і виганяють і викидають із людської душі справедливість і любов!» (І. Карпенко-Карий, «Житейське море». – Т. К.). Про це чомусь ніхто не думає…

Це опубліковано сьогодні, а київському часописі «День», де також дописали:

«Від редакції. Коли ми готували матеріал, зрозуміли, що ця розмова назріла давно. Сподіваємося, наші читачі допоможуть її продовжити».