У Львові вперше провели міжнародний форум істориків

Львів уперше прийняв членів нещодавно заснованої Німецько-української комісії істориків. Конференція стала відповіддю на численні виклики, які сьогодні визначають життя Європи.

Боротьба різних історичних пам’ятей, дискусії щодо біженців, зростання авторитарних тенденцій в Угорщині та Польщі, правих і радикальних настроїв, змагання за ідентичність і, власне, головна тема – необхідність діалогу та суспільного примирення - все це перебувало у фокусі дводенної конференції «Примирення у пост-диктаторських суспільствах у ХХ-ХХІ стаття Україна у міжнародному контексті». Організатором з німецького боку виступив професор Мартін Шульце Вессель з мюнхенського Університету імені Людвіґа-Максіміліана, з українського – відомий історик і публічний інтелектуал Ярослав Грицак.

Вибір міста зустрічі професор Українського Католицького університету пояснив тим, що в Європі є лише два міста, у яких ще сто років тому було по п'ять національних громад, кожна з яких мала не менше 10 відсотків населення. Мова, за словами Грицака, іде про Сараєво, де прозвучали відомі постріли сербського націоналіста Гаврила Принципа, які призвели до зникнення з карти світу відразу трьох імперій, і про... Львів. Тому про складні речі і треба говорити там, де колись перегукувались голоси українців, поляків, євреїв, німців, вірмен.

Право «заглавної» доповіді було надано професорці політології і політичній діячці, яка двічі балотувалась на посаду президента ФРН від Соціал-демократичної партії, Гезіне Шван. Визначальний меседж її доповіді – «Ми не можемо мати колективного примирення, воно можливе тільки на індивідуальному рівні» – не викликав суперечки. 

Майже всі учасники були солідарні з тим, що треба впливати не стільки на державу, скільки на громадян, займатись просвітою і показувати як позитивні, так і негативні приклади пошуків порозуміння у Європі другої половини минулого століття. 

Заключний акорд доповіді Гезіне Шван був таким: «Лише прискіпливо подивившись на минуле і продискутувавши про причини «падіння» чи «визволення», якщо говорити про фінал Другої світової війни, ми можемо мати перспективу». 

На конференцію були запрошені також науковці з Іспанії, Польщі, Великої Британії, Сполучених Штатів та Франції. У виступі професорки з американського Університету Тафтса Оксани Шевель теж йшлося про іспанський досвід, з якого дещо можна запропонувати Україні і іншим країнам, які переживають посттоталітарний синдром.

На її думку, з іспанського законодавства можна «позичити» дві важливі тези: «По-перше, держава створює умови для функціонування одночасно різних пам’ятей, не віддаючи переваги жодній з них. По-друге, і це дуже актуально, – держава підтримує жертв, цитата з їхнього закону – «права жертв». Він, за своїм духом антифранкістський, але він не вказує, що одна сторона конфлікту була кращою за іншу, використовується термін «воюючі банди». І, отже, будь-які дії, які приводили до жертв, не можуть бути об'єктом глорифікації».

Дослідниця у спілкуванні з кореспондентом DW сказала, що вважає дані норми прийнятними й для України, де діє закон про ветеранів війни, де всі без винятку, хто був на радянському боці визнаються «добром» і стають беззастережними реципієнтами соціальної допомоги держави. Водночас вояки Української повстанської армії урівнюються з ними у правах лише у випадку, якщо «не вчинили злочинів». Водночас в ухвалених «декомунізаційних» законах так само нема обмовок, які б не надавали шану й пільги тим, хто був задіяний у злочинах проти громадянського населення. А це, на думку пані Шевель, неправильно і не сприяє заявленій ідеї порозуміння пам'ятей.

«Минуле відмовляється, щоб його забули»

Найбільш інформативною та емоційною стала панель, де виступали два іспанських професора, які на численних прикладах пояснювали дуже непростий шлях до порозуміння між прихильниками колишнього диктатора Франсіско Франко і республіканцями, серед яких були й комуністи, загалом ліві й антиклерикали. Історик з Сарагоського університету Хуліан Казанова на численних прикладах показав, що «травматичне минуле» ще багато десятиліть потому спричинятиме конфлікти пам'ятей. 

Це відображається і в політиці, і в мистецтві, і в персональних взаєминах людей. Попри те, що досвід його батьківщини часто в пресі подається як еталонний, він ставиться до цього як до стереотипу.

Ситуація геть не така проста як прийнято вважати. Відкриття ще у 1959 році єдиного «братського» меморіалу, де хоронили солдатів, які стріляли одне в одного, а відтак – і самого генералісімуса Франко, на жаль, не знімає гострих протиріч. Заклики судити хунту за злочини, а не забути й вибачити звучать постійно.

Політика «амнезії» і покладання відповідальності на обидва табори, які вели запеклу громадянську війну, на його думку, не спрацювала і, тим більше, не є універсальним рецептом для інших країн, зокрема для України. Казанова процитував німецького історика Ернста Нольтке – «Минуле відмовляється, щоб його забули».

Підсумки конференції підбив доктор історичних наук Юрій Шаповал. На його думку, «парадигматичний» іспанський досвід виявився не зовсім таким, про який часто пишуть, і зовсім не універсальним. Мовляв, стереотипи треба руйнувати і самим історикам зокрема. Також прозвучало зауваження-побажання – на наступні зустрічі двосторонньої комісії істориків обов’язково залучати фахівців з Українського інституту національної пам’яті.

Про це повідомили сьогодні, 18 січня, в Українській службі «Deutsche Welle».