Із наближенням 9 травня «русскій мір» все більше занурюється в «переможну» істерію. Треба думати, самозвані «республіки» Донбасу теж підключаться до загального крику, нав'язуючи публіці туманні асоціації між власними тушками - і «билинними» героями краю часів його нацистської окупації. Найсмішніше, що тут дійсно намацується зв'язок часів. Вельми сумнівний зв'язок...

Соратники Штірліца

У середньостатистичного обивателя склалося уявлення, ніби в Донбасі під час Другої світової війни не було проблем: окупантів народ ненавидів; комсомольці ночами клеїли листівки на парканах, а коли їх вели на розстріл, співали «Інтернаціонал». Залишалося лише нез'ясованим, хто ж цим героям «допоміг» опинитися біля розстрільної стіни?

Документи, з якими мені вдалося познайомитися в Управлінні СБУ в Луганській області (тоді ще не захопленому нинішніми окупантами), залишають для дискусії мало місця: здавали свої. Причому не завжди під тортурами, частіше за вихованою радянською владою звичкою - «стукати» на ближнього свого. І на службу до німців ішли з доброї волі. Наприклад, у міській управі Красного Луча служило 369 осіб - у переважній більшості, радянських громадян. Ще 352 записалися в поліцаї. Ці дані є у справі такого собі Андрія Лукіна, колишнього поліцая, начальника концтабору, а в фіналі кар'єри - співробітника міської СД Красного Луча.

Так, до слова... Макс Отто фон Штірліц теж служив у СД, тільки в центральному апараті служби він займався розвідкою. Ну, а Андрій Микитович, з гумовим шлангом у натруджених руках і сімома класами освіти, виявляв прихованих ворогів Рейху серед місцевих шахтарів та трактористів. Серед його клієнтів, наприклад, була Марія Богатирьова. У виданій за часів Петра Шелеста «Історії міст і сіл Української РСР», в томі, присвяченому Луганській області, згадується група Марії Богатирьової як приклад безмежної боротьби комсомольців міста із загарбниками. Тільки якось глухо - мовляв, відважна дівчина писала гасла на стінах, за що німці жорстоко з нею розправилися. У справі Лукіна Богатирьовій присвячено трохи більше сторінок.

Лукін підтверджує: так, допитував і навіть бив її. Три рази. Після цього він її не бачив, але чув, що німці її... звільнили. «Спілкування» з Лукіним дівчині вистачило, щоб видати всіх членів своєї «групи», які й зайняли її місце в катівнях СД. Але довго вони там не затрималися, оскільки дали підписки про співпрацю з відомством ім. М.О.Штірліца. За цими підписками їх потім і вичислило Ворошиловградське УНКДБ. Судячи зі змісту допитів цих пацанів, вони на ділі й не партизанили (тільки балаболили), і з СД не співпрацювали, оскільки ледь вийшовши на свободу, сипонули з Красного Луча по всій Україні. Героями вони вже точно не були.

І ще штрих. У протоколах перших допитів екс-«підпільники» значилися свідками, але вже починаючи з третього вони були перекваліфіковані в обвинувачених.

Участь Пацюка

У матеріалах кримінальних справ, з якими автору довелося познайомитися, є просто безліч бічних відгалужень, так що можна писати цілий роман. Або сценарій кінокомедії. Ось ілюстрація для прикладу. Такий собі Гаврило Корпачев, підозрюваний у партизанській діяльності, просидів у в'язниці разом із 17-ма спільниками три місяці. Весь цей час його інтенсивно «обробляв» шлангом Лукін, та й від інших слідчих-росіян йому діставалося. А потім на справу звернув увагу шеф Краснолуцької СД Пауль Бехер і особисто допитав арештантів:

- Чому ви ховалися в шахті?

- Ми там з друзями грали в карти.

- А чому ж ви в квартирі не грали?

- Коли ми граємо вдома, наші дружини нам вікна б'ють...

Після такого діалогу Бехер вигнав їх зі словами: «Звільняємо вас, але дивіться, більше такими справами не займайтеся».

Смішними можна було б назвати спроби НКВС організувати партизанський рух в околицях Красного Луча, якби вони щоразу не закінчувалися арештами, тортурами і розстрілами. У тих місцях досить значні лісові масиви, та й кинуті шахти з їх похилими стволами - непогане партизанське лігво. Тому тут були підготовлені бази для трьох загонів - Краснолуцького, Боково-Антрацитівського та Іванівського районів (нині територія всіх трьох уміщається в межах одного Антрацитівського району). Крім того, було залишено агентуру НКВС в місті.

Краснолуцький загін припинив своє існування, так і не сформувавшись. За доносом жителя села Ново-Павлівки з виразним прізвищем Гнат Надьожний були розкриті два партизанські тайники. Лукін, який тільки-тільки надяг форму поліцая, разом із соратниками два дні вивозив у штаб Української жандармерії зброю, продукти, а також комплекти ватяного одягу.

Трохи довше протримався Боково-Антрацитівський загін. Партизани встигли зібратися в лісі і відправили зв'язкову до міста. Дівчина, нікуди не звертаючи, прямісінько рушила в жандармерію...

Успішніше діяв Іванівський загін. Може тому, що на цей віддалений сільськогосподарський район німці менше звертали уваги. Помітили тільки у вересні 42-го, коли в районі вбили двох поліцаїв і обстріляли військовий склад. Шефу «Зондергрупи «Петер» Петру Голофаєву (всі бійці групи, включаючи офіцера РККА Голофаева - радянські громадяни) довелося докласти чимало зусиль, щоб вирахувати координати керівників загону.

У першому ж бою з Зондергрупою був поранений і взятий у полон комісар загону на прізвище Пацюк - імені немає у справі. Чи застосовувалися до комісара тортури, з матеріалів справи незрозуміло, але на допитах він розповів усе - імена, паролі, явки. За ґрати потрапили 46 бійців загону; 28 з них польова жандармерія розстріляла. Командир загону Бикадоров арешту уникнув, але після розгрому загону про нього більше ніхто нічого не чув.

Це було в Краснодоні?

Якщо хтось скаже, що Красний Луч - усього лише окремий випадок, такого скептика можу послати... Ну, скажімо, пошукати книгу петербурзького історика Олександра Гогуна «Червоні партизани України». Є вона і в Інтернеті. Читач може і не читати роздумів автора книги, тим більше, що їх там мінімум. В основному в ній зібрані документи часів війни, що змальовують усе ту ж картину повільної зради, тільки в більшому масштабі.

Наприклад, про Ворошиловградську область там теж є вельми неприємні відомості. Наприклад, доповідна записка секретаря Ворошиловградського обкому КП(б)У Антона Гайового т.Хрущову описує все ту ж картину. Спроби організувати партизанські загони на Ворошиловградщині закінчувалися напрочуд одноманітно: щойно залишившись без партійно-поліцейського нагляду, люди просто розбрідалися хто куди. І функціонери КП(б)У в цій благородній справі, як правило, виявлялися застрільниками. Про що і повідомляє т.Гайовий своєму партійному босові.

«Ну, а як же «Молода гвардія»?! - з викликом (і таємною надією) запитає луганський «ватник». Ну, що тут заперечиш? Визнаю. Червона пропаганда так грунтовно за... захарастила мізки радянським громадянам, що навіть серйозні історики не наважуються визнати очевидне. А саме: якщо не рахувати однойменного роману Фадєєва, ніякої «Молодої гвардії» в природі не існувало.

Пам'ятаю дискусію з нині вже покійним директором меморіального комплексу в Краснодоні Анатолієм Никитенком. «Чи залишилися хоч якісь документи власне підпільної організації?» - Ні. - «А кримінальна справу краснодонської поліції?» - Теж ні. - «Але, може, в архівах УШПР щось збереглося - директиви, донесення?» - На жаль!

Але якщо ніяких документів немає взагалі, на чому заснована легенда? На героїчних байках краснодонців, які вижили в окупації? До речі, населення, що опинилося в окупації, радянська влада офіційно вважала потенційними зрадниками. Так що «билини» на зразок цієї - непоганий спосіб відмазатися від клейма.

Що залишилося, так це кримінальна справа зрадників «МГ», заведена вже постфактум. Чотирьох судили; з них трьох стратили - прямо на очах земляків-краснодонців. Але ось що цікаво. Допитують 19 лютого «канонічного» зрадника Геннадія Почепцова («червоні» повернулися у Краснодон 14-го). Той не відпирається: «Я вирішив розповісти слідству правду. У жовтні місяці 1942-го я вступив у підпільну комсомольську організацію, яка називалася «Молот». Працював я в Первомайській групі цієї організації...».

Який ще «Молот» ?! Хлопець навіть не в курсі, яку організацію він зрадив. І тільки коли в «Правді» вийшла стаття Фадєєва «Безсмертя», слідство правильно «зорієнтували». З червня Геннадій розповідає вже про «Молоду гвардію», а про «Молот» більше не згадує. Ну, не стало «Молота»! І не було ніколи.

А якщо почати розбиратися в жахливих нестиковках парадних версій...

Країна кАзаків

Подільником Почепцова виявився слідчий краснодонської поліції Михайло Кулешов. Він вів справу «молодогвардійців», але допитували його і через низку інших гріхів. І тут паралелі з нинішніми окупантами вимальовуються прямі і жирні. Ніби рейсфедером накреслені. Ниций зрадник Кулешов був донським козаком. Взагалі серед краснодонських поліцаїв донці переважали. Вони служили Гітлеру не тільки за страх. Ось витяг з листа, писаного кулішевською рукою «від імені учасників свята і 80-тисячного населення Краснодонського району» (у справі зберігся листок, списаний каліграфічним почерком):

«Рейхсканцлеру Великої Німеччини, Вождю Європи Пану Адольфу Гітлеру...

Ми, донські козаки, залишки уцілілих від жидівсько-сталінського терору своїх співвітчизників, батьки і внуки, сини і брати загиблих у запеклій боротьбі з більшовиками і закатованих у сирих підвалах і похмурих катівнях кровожерливими катами Сталіна, шлемо Вам, великому полководцю, геніальному державному діячеві, будівнику нової Європи, визволителю і другові Донського Козацтва свій гарячий донський козачий привіт!

...Нас, козаків Краснодонського району насильно приєднали до України і зробили мимоволі українцями. Але де б не мучився наш донський козак, він твердо вірив, що скоро настане кінець сталінсько-жидівському деспотизму. Над нашою понівеченою батьківщиною вже зійшло яскраве сонце свободи, про яку ми довгі роки мріяли. Німецький Народ і Німецька Доблесна Армія під Вашим геніальним керівництвом, дорогий Фюрер-визволитель, назавжди вирвали нас із пазурів хижого звіра Сталіна і його поплічників».

І далі - в тому ж дусі. А, мало не забув - у програмі «свята» центральне місце займав козачий парад перед трибуною, де сидів комендант окупованого Краснодона. Ну, а у вільний від парадів час козачки ловили по навколишніх балках радянських парашутистів, катували по поліцайських підвалах співвітчизників і вельми активно повертали по хуторах своє втрачене під час розкуркулення майно, прихоплюючи при нагоді й багато чого у сусідів – тих, кому не пощастило вродитися донським козаком.

«Євген»

Де в цей час були українці Луганщини? А українці створювали своє антифашистське, оунівське підпілля. Я про цей факт уперше дізнався теж із кримінальної справи Ворошиловградського УНКДБ. Фігурантом її був професор Ворошиловградського педагогічного інституту Максим Бернацький. Під час окупації він працював редактором української (!) Газети «Нове життя», але ця робота була лише прикриттям основної діяльності Максима Івановича - він очолював крайовий провід ОУН (революційної). За що і був засуджений «найсправедливішим у світі» судом до розстрілу.

Доля професора, діяльність ОУН на Сході України потребує окремого дослідження, а не журналістської статті. Я тільки хочу підкреслити, що майже вся наведена тут інформація узята з кримінальних справ, заведених чекістами і для сторонніх очей не призначених. Якщо вони і брехали про масштаби антирадянської активності на окупованих територіях, то хіба що в бік применшення. Так от, у тому самому краї, де професіоналам з НКВС на другому (!) році війни так і не вдалося створити хоч трохи серйозний рух, активно діяла розгалужена і добре законспірована мережа «бандерівців».

Слідчому Бернацький розповів, що залучив його до організації такий собі «Євген», який приїхав у Ворошиловград з Маріуполя. Чи знав він справжнє прізвище свого шефа, незрозуміло; у справі воно не назване, але сьогодні відомо, що це був Євген Стахів. У 2007-му пан Евген приїжджав навіть у Донецьк. У мене не було можливості тоді поїхати, але, що характерно, не поїхав на зустріч з ним і Никитенко. Хоча до того він не раз висловлював побажання «подивитися в очі цьому самозванцю». Никитенко до самої своєї смерті відмовлявся визнати, що «бандерівці» в «російському» і «прорадянському» Донбасі зуміли за півроку створити організацію, яка налічувала понад тисячу «багнетів». Притім, що німці розстрілювали саме їх, а членів КП(б)У лише ставили на облік. По всіх справах подібних прикладів - безліч; бачили таки нацисти в більшовиках споріднені душі.

Михайло Бублик, Сєверодонецьк.